Шуміли верби в поповій долині.
Шумів за ними березовий ліс.
По полю мряки простяглися сиві,
Сонце сховалось за верхи беріз.
У таку то пору, десь у літній вечір,
Оповідала бабуся стара,
Про одну дівчину, що через кохання
Запропастила молоде життя.
"А в нашому селі, а давно то било,
Жив біля церкви овдовілий дяк.
Била у него дочка-красавиця,
Гарна, як ружа, як розквітлий мак.
Гарна, вродлива всіх хлопців манила,
Наче не знала, що то кохання час.
Бувало в церкві як вона стояла,
То зі святими рівнялась єї стать.
Хлопці шаліли, а вона – сміялась,
Наче не знала, що то крові жар.
Рано-раненько до церкви дзвонили,
А ішли люди попри дубовий ліс.
Знайшли дівоче скам'яніле тіло,
Зв"язане з дубом на вік вічну путь."
Змовкла бабуся, голову склонила,
І витерла сльозу стареча рука.
А верби шуміли, наче говорили,
Всьому лиш винні молоді літа.

html-cсылка на публикацию
BB-cсылка на публикацию
Прямая ссылка на публикацию

Джерело: сайт "Українські пісні" pisni.org.ua

Шуміли верби в поповій долині

Теги материала: Софія Федина